Фонд пам'яті Олекси Тихого. Головна сторінка

Олекса Тихий
Біографія

Фото
Судові процеси
Спогади
Твори

 

Українська Гельсінкська Група
Персоналії

Документи

Хронологія

 

 

Права людини
Документи

 

Левко Лук'яненко

Олекса Тихий

III

Вдруге мене привезли до Мордовського села Сосновки 20 жовтня 1978 року (1961 року в цю ж Сосновку пiсля першого суду мене привезли були також 20 жовтня). Коли вели вiд перепускної варти до тюремного корпусу повз загратований дворик робочого цеху, до грат пiдiйшов Олекса Тихий. Ми пiзнали один одного вiдразу, дарма, що вiн запустив вуса i мав зовсiм iнший одяг на собi, анiж люди носять звичайно на волi. За ним iз цеху вийшов i тепло привiтався Олександр Гiнзбург та ще кiлька чоловiк.

Мене завели до наглядацької кiмнати, роздягнули догола, перетрусили всi речi, забрали цивiльний одяг i дали смугасту в'язенську унiформу. На голову дали невiдомої форми щось таке, що було однаково далеко вiд картуза, жiночого чепчика, єврейської ярмулки, вiйськової пiлотки чи якоїсь тюбетейки. Якщо чорнi штани i куртка з поперечними бiлими смугами перетворювали людину на зеброподiбну потвору, то той картуз надавав їй якогось смiшного блазенського вигляду.

Потiм захотiли постригти вуса. Я заявив, що стригти їх не бажаю. Черговий капiтан викликав перукаря та ще одного наглядача, щоб стригти силою. Мене посадили в крiсло. Воно було мiцне, дерев'яне. З обох бокiв до дерев'яної основи сидiння прикрiплено по мiцнiй попрузi. Коли садять у це крiсло, то попруги просовують одну навпроти другої попiд пiдлокотники по стегнах i затягують. В'язень, прив'язаний до крiсла, неспроможний встати, а якби йому це якось i вдалося, то мусив би пiдiймати й крiсло за собою. Накинули й менi на ноги попругу i натягнули, потiм кожен наглядач взяв по моїй руцi i завiв за спину. Перукар обтяв вуса. Я попросив паперуi написав протест у тому сенсi, що примусове голiння вусiв вважаю насильством над своєю особою i замахом на українську нацiональну традицiю i категорично протестую. Разом з тим, зважаючи на фiзичну перевагу репресивних органiв над моєю фiзичною силою, вважаю за необхiдне пiдкоритися їхнiй фiзичнiй силi. Це пiдкорення є тимчасове i я вiдразу почну вiдрощувати вуса знову, щойно ослабне фiзичний примус. Залишив їм заяву на столi i встав. Мене вiдвели до камери Геля й Мороза. Мороза в камерi не було, бо був тодi в карцерi, i мене привiтав один Iван Гель. Через три днi Мороз вийшов з карцера i повернувся до камери. Я побачив людину, яку вперше зустрiнув був 1966 року в першiй (релiгiйнiй) зонi в Мордовiї". Через три днi Мороза посадили на камерний режим, i я вже бiльше з ним разом не сидiв. За три днi перебування в однiй камерi ми встигли багато переговорити. В однiй iз цих розмов я говорив про те, що Україна пiд окупацiйним пресом бурчала й ремствувала. Незадоволення наростало, формуючи час вiд часу передову групу ентузiастiв, що пiдносилася вверх i починала все ширше випромiнювати самостiйницькi настрої. Кожна хвиля мала свою верхiвку – центральну постать, що уособлювала хвилю. До 1963 року це був Василь Симоненко, потiм Iван Дзюба, перша половина 70-х рокiв – Валентин Мороз, друга половина 70-х рокiв – представники Української Гельсiнської групи,' чiльнi в Українi – славнозвiсний письменник Микола Руденко, у Москвi – генерал Петро Григоренко.

Нацiональна свiдомiсть в Українi зростала, Україна народжувала хвилю за хвилею i показувала свiтовi одну славнозвiсну постать за iншою. Природно, що всяка наступна постать вiдсувала попередню в тiнь i сама ставала центром уваги, символом всiєї антиiмперської України. Я радiв з того, що кожна з цих постатей не затримувалася на Олiмпi дуже довго, а поступалася черговiй постатi, бо це означало активiзацiю патрiотичної дiяльностi. I я кажу Морозу: "Уявiть собi, що ви були б на вершинi нашого патрiотичного Олiмпу цiле десятирiччя. Та це б означало, що в Українi руху немає, що видавши зi своєї середини до вершин свiтової слави Вас, Україна видихнулася i пiдкорилася Москвi i тепер мовчки в неволi волочить кайдани. О нi, я радий з того, що пiсля Вас прийшла нова хвиля, потiм ще нова зi своїми постатями. Хай швидше мiняються зiрки – це буде свiдчити про потужнiсть нашої нацiональної боротьби за свободу".

Мороз слухав мою iсторiософiю спочатку серйозно, потiм насуплено, а при останнiх словах почорнiв i, нiчого не сказавши, вiдвернувся i пiшов.

Мене це здивувало: чого почорнiв? Невже боїться, що нова хвиля висуне нову постать, що заступить його мiсце i посуне його в тiнь? Невже можна бажати, щоб в Українi не народилася нова патрiотична хвиля з великою постаттю тiльки через те, що вона займе твоє мiсце? Але ж важлива доля України, а не власна доля!

На жаль, подальше життя в сосновськiй тюрмi пiдтверджувало цi прикрi сумнiви. Шкода. За дванадцять рокiв, що минули з часу першого знайомства, тодiшня молодеча задерикуватiсть трансформувалася в самозакоханий егоцентризм, що дратував вiдвертим зневажанням всiх iнших людей.

Iван Гель розповiв менi про атмосферу в тюрмi та вiдповiв на мої питання щодо можливостей писати та передавати на волю матерiали самвидавного змiсту. На мою велику радiсть, в тюрмi панував дух змагання на тему, хто бiльше й гострiше напише супроти деспотичного ладу. Гель дав менi аркушик тонiсiнького трансформаторного паперу, i я почав переписувати мiкрописом вирок та iншi документи попереднього слiдства. Кожної хвилi мiг заскочити до камери наглядач i вихватити мiкропис, пiсля чого починалося б слiдство, наслiдки якого залежали вiд спiввiдношення багатьох складникiв: величини, обгрунтованостi та стилiстичної досконалостi документа, особи автора, мiжнародної кон'юктури та ще бозна-чого, i того перiод цього слiдства був доволi неприємним балансуванням мiркувань мiж "добавлять строк – не добавлять". Переписування мiкрописом коштувало величезного напруження не тiльки зору, а й нервiв. Полiцаї в тюрмi грали в домiно, карнi злочинцi – в карти, а ми на крайньому напруженнi нервiв виготовляли правдиву iнформацiю про комунiстичний режим для самвидаву та вiльного свiту.

Найближчого людиною, що мала передати документи на волю, був Олекса Тихий. Закiнчивши переписування бiльшої частини своїх документiв, я передав йому. Вiн додав мою порцiю до своєї та приєднав ще документи кiлькох осiб i пiдготував ампулу для зберiгання i передачi. Пiде чи не пiде ця порцiя документiв на волю, залежало вiд того, чи матиме Тихий побачення, а це в свою чергу залежало вiд того, поголить чи не поголить вiн вуса. Якщо не поголить, то коли вестимуть черговий раз до лазнi, поголять силою, а потiм складуть акт про порушення режиму i позбавлять побачення.

Заготовлена ампула з текстами пiвдесятка в'язнiв була в Тихого i чекала на його рiшення.

Ми зустрiлися вдвох на прогулянцi i я кажу:

– Слухай, Олексо, наближається час побачення i якщо ти не передаси ампулу, вона застрягне в тюрмi. Застрягне надовго. З наших в'язнiв у ближчi мiсяцi побачення нi в кого немає, а коли надiйде час, то ще не знати, чи дадуть.

– Не можу я зголити вуса.

– Чого?

– Якщо для мене вуса – ознака українства, i вiдстоювання їх – принципова справа захисту мого права залишатися українцем за будь-яких обставин i завжди, то як же я можу нею торгувати?

– Перемагає у боротьбi не той, хто завжди йде вiдкрито в лоб, а той, хто вмiє вiдступити задля того, щоб завдати дужчого удару.

– Я не засуджую тебе, що ти погодився стригти вуса. Я не вимагаю, щоб усi робили так, як я, але коли б усi українцi пiд примусом адмiнiстрацiї зголили вуса, то москалям нiщо б не нагадувало, що вони кати, i вони мали б право думати, що українцiв приборкали. А коли залишається бодай один чоловiк, тодi не скажуть, що нас приборкали. Того я не зголю вуса i не дам їм пiдставу вважати себе переможцями.

– Морально ти правий. Я не засуджую тебе. Навпаки, радий, що серед українцiв є такий чоловiк, який моральний принцип ставить понад усе. Iз такої морально чистої позицiї галерея наших нацiональних мученикiв може поповнитися ще на одну постать. Ця галерея в нас i так вельми довга. Годi б її вже поповнювати. Треба б далi не мученики, а переможцi.

– Моральна перевага над ворогом дає сильне почуття перемоги.Ця перемога триває доти, доки немає вiдступу. Один єдиний вiдступ вiд моральної засади всi попереднi страждання зводить нанiвець i перекреслює принцип. I людину тодi можна назвати безпринципною.

– Ти говориш, як проповiдник. Для чесного проповiдника вiдповiднiсть мiж його проповiдями i його дiями – необхiдна умова переконливостi для слухачiв та душевної рiвноваги його самого. Я хочу, щоб ти був борцем, а в боротьбi хто обходився без хитрощiв? Армiї усiх народiв i в усi часи влаштовували засiдки, робили обхiднi маневри, тобто хитрували i обдурювали. У полiтичнiй боротьбi дезiнформацiя є звичайнiсiнький метод, а хiба вона не обман? До побачення тобi треба буде постригти вуса двiчi. Пострижи їх, а пiсля побачення знову вiдмовишся i хай стрижуть силою.

– Таким чином принцип вiдстоювання права на нацiональну ознаку, вуса, ти пропонуєш перетворити в предмет торгу.

– Не доводь свою позицiю до абсурду. Ти сам щось написав до ампули. У нiй мiй вирок i ще бiля десятка малих документiв. У нiй документи iнших людей. Вони – дуже важливi докази в iдейнiй боротьбi супроти совiтського деспотизму. Не примушуй мене повторювати тобi загальновiдомi речi. Ампулу мусиш передати ти, бо якщо не передаси тепер, то бозна-коли вона вийде з тюрми i чи вийде загалом. Вiдправивши цю порцiю документiв, можна б приступити до пiдготовки наступної. Цим ми виносимо боротьбу проти iмперiї на свiтову арену, а боротьба з наглядачами обмежена тюрмою.

– Не можу зголити вуса.

– Послухай, Олексо. За все своє життя жодного разу я ще нiкого не благав. Друже, тебе зараз уперше в життi, чуєш, уперше в своєму життi благаю: зголи вуса задля передачi документiв на волю! Зголи!

– Не зголю!

– Шкода!

Наглядач шкрябнув замком, грюкнув, вiдчиняючи дверi, i скомандував: "Час прогулянки закiнчився. Виходьте!" Ми вийшли, i вiн нас розвiв по наших окремих камерах.

* * *

Тихий умiв з безприкладно незворушливим спокоєм i з такою уїдливою жовчю доводити начальнику тюрми майору Некрасову та уповноваженому КДБ майору Тюрину i всiм старшим душогубам лицемiрство не просто комунiстичної системи, а їх самих, що його без кiнця запроторювали до карцера. Вiн протестував довжелезними сухими i не сухими голодiвками. Вiдсиджував карцерний строк i скоро знову туди потрапляв. Скорегувати його поведiнку будь-яким розрахунком неможливо було. Навiть мене вiн не слухав. За власну невдачу мстив сам собi ще крутiшою поведiнкою щодо адмiнiстрацiї i, звiсна рiч, новим карцерним термiном. Вiн iшов своїм способом. Його вела вперед власна доля. Йому здавалося, що життя сходить на клин, i тодi замкнуте коло нацiонального рабства вiн задумав пропалити вогнем власного тiла. У тюрмi вiн нiкому не вiдкрив власного задуму. У жовтнi 1978 року об'явив голодiвку протесту. Три днi, як завжди водилося в тюрмi, його голодного ганяли до працi, а потiм вивели з загальної камери i посадили до одиночної. Приховав сiрник з тертушкою.Добув у консервнiй банцi бензину з 200 грам. Завчасно написав на волю про спробу спалитися 7 листопада i, голодний, чекав наближення бiльшовицького свята.

Либонь, 14 жовтня хтось iз в'язнiв передав менi, що зi шлунком Тихого щось негаразд. Я викликав для зустрiчi заступника начальника концтабору у справах режиму старшого лейтенанта Єжова. Знаючи, що вiн гордиться своїм горезвiсним однофамiльцем, я рiзко зажадав спрямувати Тихого в Барашево до центральної лiкарнi. А вiн навдивовижу спокiйно сказав:

– Лук'яненко, не турбуйтеся. Нiчого страшного з Тихим не станеться.

– Як це "не станеться"? Вiн може померти!

– Не помре. Радянська медична наука довела, що людина без їжi не може жити бiльше дванадцяти дiб, а Тихий уже голодує п'ятнадцять, отже, вiн не голодує?.

– Я не знаю, що теоретично довела ваша медицина, але практично тут у стiнах вашої тюрми полiтв'язнi довели, що можна жити мiсяць i навiть бiльше. Цей же Тихий на початку ув'язнення, коли був дужий i повнiший, голодував 52 доби. I це було не десь, а тут, у вас.

– Нiхто так довго не голодував. Усi потайки пiдтримували себе сухарями, цукерками.

– Я не кажу за всiх. Я знаю, що до групових голодiвок ви штовхаєте своїх сексотiв, якi для дискредитацiї полiтичних в час голодiвки їдять. Я кажу за полiтв'язнiв. Вони не їдять. У всякому разi, я абсолютно точно знаю, що Тихий нiчого з боку не бере. А ви так само добре знаєте, що через встановлену вами в тюрмi охорону навiть три карамельки передати неможливо. Вам доповiли, що Тихий застогнав?

– Нi.

– Так ось знайте: Тихий страшенно терпеливий чоловiк i витримує бiль мовчки. I якщо в нього вирвався стогiн, то мусило статися щось вельми серйозне. Того мусите надати медичну допомогу.

– Не помре.

– Попереджаю вас: Тихий не така людина, яка може померти тихо. Його знає весь демократичний свiт i весь демократичний свiт засудить вас за його смерть.

– Не демократичний свiт, а буржуазний капiталiстичний Захiд. Ми проти нього боремося i, як бачите, постiйно перемагаємо.

– Передайте начальству, щоб Тихому надали медичну допомогу, бо iнакше ми об'явимо голодiвку солiдарностi.

– Не погрожуйте. Ми погроз ваших не боїмося!

– Не будьте звiрями – чоловiковi треба допомогти!

– Пiдбирайте вирази! Iдiть!

Я вийшов з кiмнати, наглядач провiв мене до моєї камери i замкнув. Я переповiв розмову Iвану Гелю, Генриху Яшкунасу та Степанову – своїм спiвкамерникам.

Наступний день пройшов у тривожному чеканнi. Лiкарка вiдвiдала Тихого i нiбито повторила звичне: "Припиняйте голодiвку i тодi лiкуватиму":

Ще за день, коли ввечерi ми сидiли в камерi i кожен собi читав книжку, вiдчинилися зовнiшнi дверi i черговий помiчник начальника тюрми сказав:

– Лук'яненко, ви домагалися побачення з Тихим. Пiдете?

– Пiду, – вiдповiв я, пiдiймаючись iз-за тумбочки.

Гратчастi внутрiшнi дверi вiдчинилися. Я вийшов у коридор, капiтан пiшов по коридору, я за ним. Збоку в загальному коридорi стояла лiкарка, за два кроки вiд неї в'язень, що топив груби. Iз загального коридору ми повернули лiворуч у маленький коридор, що був для двох карцерних камер. Коли ми пiдiйшли до дверей Тихого, вони були незамкненi i навiть нещiльно причиненi. Пiдiйшовши до дверей, капiтан вiдчинив зовнiшнi дверi, i я зауважив консервну банку з-пiд згущеного молока, на три чвертi заповнену жовтувато-прозорою рiдиною."Що в нiй, – блиснула думка, – вода? бензин?"

Тихий лежав праворуч бiля стiни на дощатих пiдвiшених нарах на матрацi головою до дверей.

Капiтан вiдчинив гратчастi дверi, i я перший ступив до камери. Лiкарка вiдстала була. Капiтан хотiв пропустити її до камери другою i покликав її, повернувши обличчя до неї. Скориставшись моментом, я нагнувся, встромив палець у банку i пiдсунув її пiд тумбочку, а потiм понюхав – бензин! Лiкарка вступала до камери. Я пiдступив до Тихого: пузо надуте, немов у вагiтної жiнки, рот трохи роззявлений, свiтло-сiрi очi дивилися на мене якось тьмяно.

– Олексо, що з тобою? – питаю.

Узяв його за руку – вона холодна, помацав литку – холодна, поклав долоню на чоло – трохи тепле.

– Позавчора щось порвалося у шлунку, – почав Олекса слабеньким, ледь чутним голосом, – так рiзко заболiло. А потiм щось нiби розлилося десь пiд ребрами та навколо кишок, а потiм стiнки шлунку почали горiти, а далi почало пузо рости.

– Скiльки ти вже голодуєш?

– Сьогоднi сiмнадцята доба.

– Що з ним? – звернувся я до лiкарки.

– Зараз вiдправимо дрезиною до центральної лiкарнi.Тихий затих. Рот напiвроззявлений. Губи землянисто-сiрi. Дваряди зубiв. Натуральнi, чистi, не зовсiм бiлi. Точно такi я бачив колись у трупа. Олекса дивився на мене i не на мене. Його затуманений погляд, либонь, бачив поперемiнне то мене i цей свiт, то тамтой iнший, темний, безмежний i страшний свiт.

Пригадалася розповiдь повстанцiв: сидять, бувало, у криївцi в промiжках мiж вилазками i боями, вiдпочивають i потiм раптом починають вiдчувати, що хтось iз них починає пахнути землею. Спочатку слабенько, ледь помiтно, а далi все сильнiше... На третiй день цi люди гинули вiд гранати, кулi, якимось чином iще, але гинули неодмiнно. I це повторювалося з невблаганною послiдовнiстю – жахливо.

Жахливо, коли всi знають, хто наступний помре, i дивляться на живого як на трупа. I вiн це знає. I всiх огортає жахливамара. Безпросвiтна смертельна туга.

Я нахилився до Тихого, поцiлував майже холодне чоло i уважно понюхав тiло. Воно не пахло землею.

– Терпи, друже. За годину будеш у Барашево. Гони смерть вiд себе.Полiкують, видужаєш, повернешся сюди.

Високий в'язень принiс мари. Нi, це були не мари, а двiжердки з пришитим брезентом. Ми пiдняли Тихого i поклали на брезент мiж жердками. Тiло зовсiм не важке, я аж здивувався
– Олекса такий костистий чоловiк i те пузо величезне, а такий легкий!

Ми вдвох пронесли його по коридору, винесли на подвiр'я, пiднесли до вахти, дверi вахти вiдчинилися i ми занесли йогов коридор вахти, потiм пронесли крiзь зовнiшнi дверi i опинилися за тюрмою.

Слабке електричне свiтло з-пiд стрiхи вартової буди тануло в густiй темрявi, ледве простягаючи жовтаве промiння на пiвдесятка метрiв. На залiзничнiй колiї гурчав дизель дризини, поблизу стояло кiлька солдатiв з автоматами.Пiдiйшло двоє, щоб узяти в нас мари.
– Холодно, мороз, – кажу конвою, – накрийте чимось людину, ато ще заморозите.
– Не заморозимо, – вiдповiв iз сутiнкiв хтось.
– Не розмовляти! Заходьте назад! – наказав нам командирвахти. Ми повернулися в коридор i мене завели до камери.
– Ну, що там? – питає вiдразу Гель.

Я переповiв. Але нiчого не сказав про бензин. Нiколи. Нiкому. Ось тут згадую про нього вперше. Десять рокiв я мрiяв написати драму Тихого. Тепер збiльшились сумнiви щодо можливостей реалiзацiї намiру i того вирiшив вказати тут на бензин, бо вiн – ключ до розумiння душi цього великого вкраїнського мученика (i пояснення, чого пiсля пiдпалу Федоренка 7.11.79 року радiо "Свобода" назвала не його, а прiзвище Тихого).

 

[На початок] [До попередньої частини][Далі

 

 


  Р Е К Л А М А :





Украинская Баннерная Сеть




 


Рейтинг@Mail.ru Rambler's Top100

© Copyright  S.Bazanov, 1999-2004. All rights reserved. Please send comments and suggestions to webmaster@olexa.org.ua  This page was last updated on 05-01-2005