МЕШКО Оксана Яківна

(нар. 30.01.1905 в с. Старі Санджари Полтавської обл. — п. 02.01.1991)

Українська жінка, родина якої пройшла горнило нищення українського народу в 20-му столітті. Від самозахисту, захисту сина вона перейшла до правозахисної діяльності в УГГ і в похилому віці пережила всі труднощі ув’язнення і заслання. Її мемуари — чесна, драматична, висока духом і досконала стилем публіцистика.

Народилася в багатодітній родині малоземельних селян із козаків, які ніколи не були кріпаками, а тому зберегли козацький дух.

Сорокарічний батько Оксани Мешко без будь-якої особистої вини перед радянською владою в 1920 р. в разом з іншими заложниками був розстріляний за невиконання волостю продподатку. Хата була конфіскована, убитий 17-літній брат Євген, активіст „Просвіти“. Сестри Віра і брат Іван розбрелися по світу.

1927 Мешко вступила на хімічний факультет Інституту Народної освіти в Дніпропетровську і зуміла його закінчити, попри декілька виключень „за соцпоходження“. Добивалася відновлення, бо не належала до „експлуататорів“. Готувилася до екзаменів майже естерном, не маючи ні гуртожитку, ні стипендії, але в комсомол таки не вступила.

1930 вийшла заміж за Федора Сергієнка, колишнього члена Української комуністичної партії („боротьбистів“), яка заледве не вся вже в 1925 сиділа на „Холодній Горі“ (Харківська тюрма) — і Федір теж. Лідери УКП звідти не вийшли, а рядових випустили, щоби знищити пізніше. 1935 р. чоловік був знову заарештований. Рік Мешко домагалася його звільнення, після чого він мусив виїхати на Урал. З двома синами, Євгеном, 1930, і Олесем, 1932 р.н., і матір’ю Марією билися з бідою.

1936 заарештований „за втрату пильности“ колишній політкаторжанин дядько Мешко Олександр Янко, 1937 розстріляний брат у других Євген, заарештований дядько Дмитро Янко. Мешко звільнили з посади молодшого наукового співробітника хімлабораторії Науково-дослідного інституту зерна „за скороченням“.

Забрала Оксана Мешко синів і поїхала в Тамбов, де вже осів чоловік. Старший її син загинув під час німецького бомбардування. У травні 1944 повернулися в Дніпропетровськ до матері. 1946 прибилась із Рівненської области сестра Віра Худенко, а з нею нова біда: її син Василь, який служив у Радянській армії, потрапив у німецький полон, утік і загинув у рядах Української Повстанської Армії. Пильні сусіди донесли на Віру в НКВС. Мешко добивалася її звільнення — і сама була заарештована в Києві 19.02.47 і звинувачена в намірі разом із сестрою вчинити замах на М.Хрущова. Допитували 21 ніч підряд, а якщо вдень дрімала — саджали в бокс. Але протокола про визнання вини так і не підписала. Через 7 місяців сестер заочно засудило ОСО: по 10 років виправно-трудових таборів.

Працювала в сільгоспзоні на Ухті, била камінь під Іркутськом, була будівельником. Жахи сталінських контаборів Мешко описала пізніше в книжці „Між смертю і життям“.

1954 комісія ЦК КПРС комісувала Оксану Мешко як хвору. Її випустили на заслання. Тільки в 1956 вдалося одержати паспорт і повернутися в Україну, до сину Олеся, який мешкав у Києві в квартирі на 4,5 кв. м. 11.07.56 полковник юстиції Захарченко, вручаючи Мешко реабілітаційне посвідчення, з ноткою щирости сказав: „Родина просит извинения. Желаю вам счастья и будьте здоровы“. Як реабілітована, Мешко одержала 12-метрову кімнату, почала будувати з сином будиночок на Куренівці.

Хрущовська відлига вивільнила творчу енерґію решток української інтеліґенції і породила нове покоління — шістдесятників. Повільно піднімалася завіса над жахливим і ганебним минулим. Відкрився приватний етноґрафічний музей Івана Гончара. На схилах Дніпра розучував пісні самодіяльний хор „Гомін“ Леопольда Ященка. Люди збиралися біля пам’ятників Шевченку, Франку, на літературні вечори, десятки яких організовувала Мешко. Не налякали їх арешти 1965. Син О.Сергієнко був заарештований 1966 на 15 діб за виступ перед пам’ятником Т.Шевченку 22 травня (день перепоховання в Каневі 1861) і виключений з медінституту. Працював учителем, але й зі школи звільнили за виступ 07.12.70 на похороні А.Горської. У зв’язку з арештом Валентина Мороза в 1970 в домі Мешко був обшук. Вигребли все, що здавалося підозрілим. Мешко заявила протест Верховній Раді і КДБ.

Над новим поколінням української інтеліґенції нависла загроза знищення. КДБ розіграв примітивну, але грандіозну за своїми наслідками провокацію. У зв’язку з арештом громадянина Бельгії Ярослава Добоша починаючи з 12.01.72 Україною прокотилася хвиля обшуків, арештів, судів і позасудових репресій. Заарештований був і О.Сергієнко.

22.05.72 Мешко теж була затримана, коли підходила з букетом квітів до пам’ятник Т.Шевченку. Ошук за обшуком, ходіння по інстанціях з метою полегшити долю хворого на туберкульоз сина... Це не просто материнські клопоти — це ходіння по лезу бритви. Її заяви, пристрасні й досконалі за стилем, логічні й переконливі, обґрунтовані почуттям своєї правоти й моральної переваги — це блискучі зразки правозахисної публіцистики. Це вже був голос не просто матері на захист сина — це була відкрита боротьба за права людини — проти цілої імперії зла. Зі власного досвіду знаючи, як страждають люди в неволі, Мешко намагається допомогти їм і їхнім родинам.

Здавалося, після погрому 1972-1973 в порожньому, духовно розгромленому Києві вже не залишилося нічого живого, але коли М.Руденко поділився з Мешко ідеєю створити Українську Гельсінкську Групу, вона беззастережно прийняла її, спитавши тільки, хто решта членів Групи. „Оце я, а ви будете друга“, — сказав Руденко. — „Але ж хто буде носити передачі моєму синові і посилати йому пакунки?“ — „Боже, Оксано Яківно! Ви така злякана, що подумали, що нас можуть заарештувати! Але ж наша Українська громадська група буде заснована на Гельсінкських угодах...“. — „Будемо ми заарештовані. Але... мені навіть краще, щоб я була заарештована, бо мені жити тепер тяжко. Я не можу так жити“. („Свідчу“, с.14).

За перші два роки діяльности УГГ у Мешко було 9 обшуків. Декілька разів перекопали городець біля будинку Мешко, вишукуючи „крамолу“. Щоб довести 75-річну жінку до інфаркту, на неї вчинили збройний напад. У будинку навпроти влаштували спостережний пункт з апаратурою нічного бачення. Верболозна, 16 стояла як серед гадючника: людей хапали на підході, били, обкрадали їх у дорозі...

Після арештів членів-засновників УГГ Мешко стала фактичним її керівником, а згодом і заледве не єдиним її діяльним членом, бо інші сиділи якщо не під арештом, то під наглядом. Іноді вона вибиралася з дому через вікно, коли треба було нести матеріяли. Бувало, автобус, у якому їхала Мешко, зупиняли, її знімали і відсилали у зворотньому напрямку. Вона майже самотньо вела затяжну війну з цілим сонмищем кагебістів, стукачів, оперативників, потім психіатрів, слідчих, суддів, конвоїрів, наглядачів... Один кагебіст сказав: „Якби п’ять таких бабусь на Україну — все КГБ мало б інфаркт.“ (“Свідчу“, с. 3). У дисидентських колах її з повагою називали „баба Оксана“. Або „козацька матір“. Вона наполегливо кликала на місце заарештованих членів Групи нових людей.

У 1980 Мешко 75 діб протримали в психлікарні ім. Павлова, але лікарі не взяли на себе гріха. 13.10 КДБ мусив заарештувати майже 76-річну жінку. Київський міський суд з особливим цинізмом виніс вирок за ст. 62 ч. 1 на Різдво Христове 1981: 6 місяців ув’язнення і 5 р. заслання.

На місце заслання в пос. Аян Хабаровського краю (на березі Охотського моря) Мешко етапували через всю імперію 108 діб. Конвой відмовлявся приймати її: „Навіщо нам трупи возити...“

В Аяні досиджував останні три місяці заслання її син О.Сергієнко. Він заготував дров на зиму, і мати наказала йому: „Їдь домому, рятуй сім’ю“ (дружина в Києві після народження дитини довго не могла ходити). Хатинку заносило снігом — по три дні не могла вийти. Молилася. Фізичними вправами боролася з хворобами. І вижила. 05.11.85 виїхала з Аяна. У Хабаровську її зустрів П.РОЗУМНИЙ, привіз у Київ.

Перебудову зустрітила з надією. В лютому 1988 Мешко на запрошення української діяспори поїхали до Австралії на операцію ока (аденома). „Їдьте, Оксано Яківно, — благословляли кагебісти. І не повертайтеся.“ — „Ні, я таки повернусь. На ваші голови“. Це була тріумфальна поїздка. Вона виступила в парламенті Австралії з інформацією про становище в Україні, взяла участь у роботі Всесвітнього Конґресу Вільних Українців у США. Це був новий могутній прорив українського національного питання у світову пресу.

Коли Мешко повернулася в Україну в січні 1989, то одразу потрапила у вир подій, що призвели до незалежности. Вона стала членом Координаційної Ради Української Гельсінкської Спілки, відкривала Установчий з’їзд УГС, де на її основі була створена Українська Республіканська партія. Вона виступила з ініціативою продовжити гельсінкський правозахисний рух у формі Українського комітету „Гельсінкі-90“ (створений 16.06.90) і була його рушійною силою. Мешко брала участь у студентській голодівці восени 1990. Невгамовна енерґія Мешко вражала людей, що її знали, і заохочувала до дії.

У кінці грудня 1990 у Оксани Мешко стався інфаркт. 02.01.91 перестало битися її, здавалося, невтомне серце. Похована на Байковому кладовищі, поруч з мамою. На їхніх могилах установлені козацькі хрести.

Автобіоґрафічний нарис Мешко, написаний у середині 70-х рр., вийшов 1981 анґлійською мовою „Between death and life“ by Oksana Meshko, Нью-Йорк Торонто — Сідней, українською в Україні „Між смертю і життям“ — 1991. 1995 вийшла збірка спогадів „Оксана Мешко, козацька матір“, 1996 — вражаючої сили спогади Мешко, які записав останнього року її життя проф. Василь Скрипка, під назвою „Свідчу“.

Бібліоґрафія:

Between death and life. By Oksana Meshko. Translated from Ukainian by George Moshinsky. N.-Y.—Toronto—London—Sydney: 1981.— P. 171.

Оксана Мешко. Між смертю і життям.— К.: НПВ „Ява“, 1991.— C. 92.

Оксана Мешко. „Я завжди почувала себе українкою...“ // За київським часом, 1992, №6.

Оксана Мешко. Свідчу. Записав Василь Скрипка. Бібліотека журналу „Республіка“. Серія: політичні портрети. ч. 3.— К.: Українська Республіканська партія, 1996.— С. 56.

UHG 1980, p. 37-38.

УГГ 1978 — 1982, p. 471 — 492.

Оксана Мешко, козацька матір. До 90-ліття з дня народження. Спогади. Упорядкував В.Овсієнко.— К.: УРП, 1995.— С. 64.

Василь Овсієнко. Світло людей. Спогади-нариси про Василя Стуса, Юрія Литвина, Оксану Мешко. Бібліотека журналу УРП „Республіка“. Серія: політичні портрети.— К.: 1996, №4.— С. 108.

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 86, 147, 161, 167, 168, 170, 171.

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 19, 210-213, 219.

Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1975, вип. 38.— С. 92-93.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1976, вип. 40.— С. 122-123, 137; вып. 41.— 33.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 44.— С. 5, 18, 19.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1978, вип. 47.— С. 20, 125, 139; вип. 48.— С. 21, 24, 25.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1979, вип. 51.— С. 43, 105, 167.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1980, вип. 53.— С. 69-73, 100; вип. 54.— С. 35, 37, 42, 75, 76, 142; вип. 55.— С. 33, 35.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1981, вип. 57.— С. 33, 34, 58, 59, 61.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1982, вип. 62.— С. 154.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1983, вип. 63.— С. 82, 110, 203.

В.Овсієнко, червень 1998 р.

Р Е К Л А М А :

Украинская Баннерная Сеть