Останнє слово Тихого Олекси Івановича, 1927 р. нар.

Я змушений заявити, що моє останнє слово буде вiдноситися виключно до справи. Прошу записувати всi мої слова; думаю, що менi буде потрiбно 4 до 6 годин для виголошення останнього слова.

Суддя: Якщо будуть повторення або знущання з суду (вiн мав на думцi глузування з суду!), ми вас перервемо. Ви, Тихий, надто багато знаєте. Було б краще, якби ви знали менше.

Тихий: Як я вже говорив, винуватим себе не признаю нi за єдиним пунктом звинувачення. Менi доводиться захищатися не тiльки проти слiдчих, якi зфабрикували "справу", прокурора, але i проти мого адвоката. Його професiйний обов'язок – захищати, а не обвинувачувати. Вiн повинен був заявити, що за статтею 62 не обов'язкова присутнiсть адвоката, i вiдiйти. Так зробив адвокат на попередньому моєму судi. А адвокат Корецький все-таки виступив. При чому вiн, як я i сподiвався, половину своєї промови побудував про карабiн. У справi нема анi одного доказу в цьому пунктi, i вiн це знав. Я змушений розповiсти про своє життя. Я -громадянин СРСР, українець, до жадних партiй не належав. До КПРС мене не приймуть, але я й не хотiв би бути її членом через декотрi пункти її статуту. На 18-му або 19-му роцi я прочитав повну збiрку творiв Ленiна. Я завжди дивився на життя власними очима. Я пам'ятаю 1933 рiк, голод, пам'ятаю вiйну, фашистiв, пам'ятаю, як вiшали, облави, утiкачiв i т. д. Я вчився в Транспортнiм i в Сiльськогосподарськiм iнститутах, працював на будовi в Златоустi. Уже тодi моє кредо було: "Шлях до свободи лежить через тюрму". Потiм я закiнчив Московський унiверситет. Працював у школi. У школi знайшов я своє покликання. Працював у сiльськiй школi, бачив село зблизька, i знутра. Вже тодi я мав зустрiчi з МВС. Тодi "бунтаревi" тiльки приглядалися, але "сварливiсть з бюрократами" не вважали достатньою основою до арешту. Всi пам'ятають ХХ-й з'їзд КПРС. На виробничiй нарадi в школi я мав доповiдь про необхiднiсть перебудови школи вiдповiдно до науки Макаренка. Я заявив, що наша школа зайшла в глухий кут i її треба перебудувати за Макаренком. Я сказав, що як кому, а по-моєму, комунiзм у нас не будується. Потiм почалися запитання секретарiв райкомiв, потiм лист (до речi, росiйською мовою, ненависть до якої менi iнкримiнують) до Президiї Верховної Ради – "Не можу бiльше мовчати!". Потiм двi групи КДБ везуть мене до Донецька, де я розповiв їм усе, що думав. Там слiдчi зфальсифiкували справу. Там прокурор також вимагав 10 рокiв. Там я вiдхилив адвоката i проти нього менi не довелось захищатися. Там також головним було те, що я закiнчив Московський унiверситет. Прокуроровi тодi також не треба було виступати з реплiкою, як i тепер її нема. Суд не довiв анi одного злочину, якi менi iнкримiновано, але на основi "внутрiшнього переконання" присудив 7 рокiв i 5 рокiв позбавлення прав. Мiй засуд не єдиний. Я пам'ятаю i iншi...

Суддя: – Тихий ! Тихий! Не треба згадувати вирокiв всiх тих, з ким ви сидiли. Так ви можете говорити i шiсть годин i вiсiм!..

Тихий: Я писав до всiх iнстанцiй i всюди одержував одну вiдповiдь: – "Засуджений правильно". Чому я настоюю на стенографуваннi або магнiтозапису, на акуратне ведення протоколу? Тому, що через 20 рокiв ознайомився зi своєю попередньою "справою" – i що ж? У протоколi немає багатьох запитань, якi я ставив свiдкам, нема мого останнього слова. Свiдчення, в основi, записанi вiрно, але ж там тiльки "школа зайшла в глухий кут". Де ж тут злочин проти радянської влади?

У справi є три довiдки. Перша – 1958 року, де той же прокурор Сударов, котрий виступав на судi, постановив:
"Дальше ведення справи порядком нагляду припинити, а справу передати на зберiгання до Донецького КДБ". Довiдка з позначкою "Таємно".

Через дев'ять рокiв Носков Ю. Я. також таємно пише таку ж довiдку.

Третя довiдка знов прокурора Носкова.

Суддя: Чому ви розповiдаєте нам про ту справу, переходiть до цiєї справи.

Тихий: Чому я говорю про цю справу? I тому, що за ту "справу" менi хочуть добавити три або вiсiм рокiв. Я вважаю неправильним, що суд не має навiть копiї вироку першого суду. Я звертався з проханням приєднати його до справи, але менi вiдмовлено. Чи можна пiсля такого досвiду вiрити, що суд винесе справедливий вирок? Хто ж пiдриває авторитет радянської влади? – Тiльки прокурори, суди i КДБ, але не такi, як я чи Руденко. А справу 1957 року спрятано i нiчого довiдатися не можна.

У Тихого (це у мене) зроблено обшук. Шукали "Товаро-матерiяльних цiнностей, вкрадених з магазину ч.7", а знайшли статтi, листи, друкарську машинку. Все забрали. Взяли i мене. Посадили до КПУ. Я хотiв поговорити з прокурором – не дозволили. Я проголосив голодiвку. Потiм приїхав Мельников з Донецького КДБ, показав опуси Стебуна i iнших, при менi роздер двi папки, а через рiк появився акт, що папки розiрвав не Мельников, а iнший КДБ-iст, а й то в присутностi свiдкiв.

Попереднiй суд був закритий, а цей – вiдкритий. Але я думаю, що ця публiка не випадкова. Не випадково також мої рiднi з'явилися в залi суду аж на шостий день.

У моїх статтях мова йде виключно про українську мову i культуру. Мою статтю, за яку вiн хоче мене судити, прокурор не хотiв зачитати, бо видно, що там нiчого нема. Прокурор зажадав довiдки про наявнiсть українських шкiл у Константинiвському районi, але чому вiн говорить про цiлу Україну i про Константинiвський район, а не про той об'єкт, який намагався прослiдити я? – Тому, що цi данi вигiднi йому! Щодо мови i української культури в Донбасi, то ситуацiя вам ясна.

Прокурор говорить, нiбито я не визнаю поняття "радянський народ". Я син українського народу, але я i син радянського народу, я син свiтового суспiльства.

Усi знають, i прокурор i захисники, що судочинство в судах УРСР ведеться, у вiдповiдностi до статтi 19 КПК
(Кримiнально-процесуального кодексу), українською мовою. Але на мої скарги вiдповiдали по-росiйськи. Або, наприкл., свiдок Скрипкiн не знає української мови, а я знаю росiйську, i тому протокол ведеться росiйською мовою.

Я знаю закони, i хоча з деякими з них я не згiдний, я їх не порушу. Так було з законом про мову в школах. Я писав свої пропозицiї в часi обговорювання закону про школи. Їх не друкували i навiть вiдповiдi я не одержав. Але пiсля того, як закон прийнято й затверджено, я його не порушу.

Всi звинувачення проти мене вигаданi слiдчими i пiдтриманi прокурором. Декотрi документи попереднiм слiдством не були дослiдженi, тому що появилися пiсля пред'явлення звинувачення. Про iншi я можу сказати: статтю "Роздумування про українську мову i культуру в Донбасi" вiдiслав Непрак до архiву, а через чотири мiсяцi – до КДБ. Чому ж менi цiлих п'ять рокiв не пред'являли звинувачення за цю статтю? – Мабуть, тому, що там нiчого нема. Друга праця – лист-звернення до Грушецького. Я просив, щоб допитати колишнього заст. голови облвиконкому Iльяшенка, а також Пахарєва, котрий давав оцiнку моїй працi. Суд вiдхилив це моє домагання, очевидно, щоб не виявилися деталi нашої розмови з Iльяшенком. Тодi ж ця пряця була вiдiслана до КДБ i там пролежала чотири роки.

Я не шовiнiст, не нацiоналiст, не людоненависник. У статтi я писав щось проти "iнтернацiоналiзацiї" Донбасу. У промовi прокурора i в "справi" лапки вже зникли. Поскiльки на судi цi документи не дослiджувалися, то не можна менi їх iнкримiнувати. Зате цi документи дали Стебуновi, щоб вiн написав. I Стебун написав. Прокурор переконував суд, що це провокацiйне твердження, але прокурор будував усе на слiвцях типу "iнтелектуальний геноцид", "духовна кастрацiя", вирваних iз контексту. Але це повнiстю лiтературнi слова i нiчого в них нема, та i крiм них також. Менi iнкримiнують лист до Грушецького пiсля розмови в Облвиконкомi. У ньому є данi, але на моє домагання зачитати його прокурор сказав: "Вiн хоче виступати тут...". I листа не зачитали.

Суддя: (Попереджує, щоб не ображав органiв слiдства. Каже, що вiдбере право на останнє слово.)

Тихий: – Лист до невiстки – чисто побутовий. Судове слiдство його не дослiджувало. Речення з нього прокурор коментує самовiльно. "Сiльськi проблеми" – чорновик, забракований автором варiянт статтi до "Лiтературної газети", яка закликала читачiв взяти участь у дискусiї на цю тему, Прокурор говорив, що Тихий займається шкiдництвом в завуальованiй формi i з неї треба здерти маску. Але смiшна заява прокурора про те, що я переконував Андроса, що не варт держати десять курок. Що таке стаття "Ви i ми" – я не маю уявлення. Потвердженням, що вона моя, є те, що надрукована на моїй машинцi. Але ж моя машинка була в КДБ – як знаряддя злочину!

Поруч з цим у 1967-68 роках Тихий вiв антирадянську пропаганду. Але яка ж це пропаганда, коли вона велася серед однiєї єдиної людини – Андроса? Я просив суд урахувати, що я буду мати запитання до Андроса, але Андроса нема. Все, що я маю, це копiя листа вiд нього. Вiн пише: "Товаришi показали менi дещо з вашого, i я тепер знаю, який Ви". Андрос у судовому слiдствi посвiдчив, що жадної пропаганди серед нього я не вiв. Всi ви знаєте древню iстину: "Один свiдок - не свiдок". А тим бiльше, коли розмова була сам-на-сам. Професор Стебун у своїй красивiй промовi свiдчив прямо так, як це записано в статтi 62 Карного Кодексу. Але дивно, що я, спiлкуючись протягом 13 рокiв з рiзними людьми, вибрав саме проф. Стебуна, щоб пропагувати серед нього.

Свiдок Скрипкiн не навiв нi єдиного факту, вiн сказав тiльки: "Говорив з усiма тiльки по-українськи". Так, я розмовляв по-українськи з росiянами, грузинами, вiрменами, i вони мене чудово розумiли. Звертаю увагу Суду на те, що Скрипкiн складав свої зiзнання в 1974 роцi. I вiн не сам туди пiшов, а його викликали. Значить, КДБ мало там своїх людей, котрi пiдказали – викличте он цього. Сядристий також не сам пiшов, а його викликали до КДБ, допитали, i вiн сказав: "Так, розмовляв українською мовою". Щодо Леонової, то вона говорила про працi, яких менi не iнкримiнують, значить – її зiзнання не можуть бути доказом. У судовому слiдствi доведено, що жадного поширювання не було.

Менi справдi винесено попередження на основi таємної ухвали з 25 грудня 1972 року. Але я не можу погодитися з попередженням, винесеним згiдно з необнародованим законом. Тодi ж, пiсля попередження, я звертався до суддiв з заявами, щоб мої папери розглянено на судовому засiданнi. Але в справi нема анi однiєї моєї заяви до суду (а їх було чотири), нема також документiв про затримання мене в червнi 1976 року, про те, що мене тримали в КПУ. А розглядати мої статтi в судi вiдмовилися.

"Нотатки" Стебуна до моїх творiв пiдпадають пiд статтю 125 Карного Кодексу. Його зiзнання викривляють хiд розмов i зустрiчей з ним. Головуючий не дав менi можливости завдати Стебуновi всi питання, якi я хотiв.
Слiдство не звернуло уваги на той факт, що на мої працi є i позитивнi рецензiї з боку учителiв i офiцiйних установ. Чому ж я не шукав зустрiчей з тими, хто позитивно поставився до моєї працi, а вибрав для агiтацiї проф. Стебуна?

У промовi прокурора е одна фраза, яка заслуговує на увагу: "Товаришував з людьми, засудженими за особливо небезпечнi державнi злочини". – Виходить, що такi люди неначе прокаженi. Я не знав, що КДБ так думає, i тому протягом IЗ рокiв сам товаришував з багатьма людьми i зустрiчався зi своїми друзями, засудженими за "особливо небезпечнi державнi злочини".

Приємно, що прокурор не сказав про те, що моє нутро вороже; вiн сказав тiльки про "замасковане нутро". Далi. Менi iнкримiнується обговорювання Деклярацiї i Меморандуму. Свiдки Лук'яненко i Руденко посвiдчили, що жадного обговорювання не було. Я є членом Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсiнкських Угод i пiдтверджую, що авторами Звернення є всi, хто пiдписав його й iншi документи. Вони мають визначену мету i не мiстять нiчого антирадянського. Через те i прокурор перечив проти їх зачитання, що виявляється порушенням статтi 314 Кримiнально-процесуального кодексу УРСР. Якщо б цi документи мiстили що-небудь антирадянське, я б їх не пiдписав.

У коментарi до ст. 62 КК пояснюється, що таке агiтацiя i пропаганда. Iз цих документiв видно, що анi менi, анi Руденковi цих злочинiв не можна iнкримiнувати. Там не написано, що агiтацiєю можна вважати розмову з однiєю людиною. Там же роз'яснюється, що належить уважати лiтературою (антирадянською або контрреволюцiйною) в розумiннi статтi 62. Видно, що частина iнкримiнованих менi документiв ("Сiльськi проблеми", "Ви i ми") не можуть вважатися (контрреволюцiйною) лiтературою.

Суддя запитував Руденка, як до нього вiдносилися слiдчi i тюремна адмiнiстрацiя. Мене вiн забув запитати, отже я скажу сам.

Слiдчий Чорний i iншi при пiдтримцi керiвника слiдчої групи Наговiцина i прокурора Носкова:

1. Вимагали зiзнань щодо фактiв, яких менi не iнкримiновано.

2. Заставляли давати зiзнання щодо фактiв, якi не можуть бути приєднанi через строк давности, i таких, якi не мають вiдношення до справи.

3. Вiдхиляли мої клопотання про допит свiдкiв, про приєднання до справи нових матерiялiв i при цьому звинувачували мене в затягуваннi слiдства.

4. Вiдмовлялися зачитати постанову попереднього слiдства.

5. Слiдчий не дозволив дописувати в протоколi мої замiтки, що є порушенням статтi 85 КПК УРСР.

6. Iз точно (тiльки що) вказаних причин я вiдмовився складати зiзнання, але мене возили на допити i заставляли по чотири – шiсть годин сидiти перед пустим столом, без права читати, рухатися i вставати.

Суддя: Тихий! Ви скiльки годин розповiдаєте нам про це!..

Тихий: 7. Я не знаю, чи приєднанi до справи мої заяви.

8. В перебiгу перших шести днiв менi не давали нiяких книг i газет. 36 днiв менi не давали окулярiв. Хоч при арештi я мав при собi грошi, дванадцять днiв менi не дозволили купити навiть махорки.

9. Тюремна адмiнiстрацiя губила мої скарги, затримувала вiдповiдi на них. А моєї скарги прокуроровi щодо нагляду не вiдiслали. Наприклад, сiм днiв у каналiзацiї стукало, а на всi скарги адмiнiстрацiя не вiдповiдала. У камерi шiсть днiв щось
стукало круглодобово. Пiсля скарги начальниковi тюрми перестало.

10. Наглядачi самовiльно скорочували час прогулянок до 50-40 хвилин.

Тепер про право на захист: менi вiдмовили, щоб мої iнтереси обороняв захисник, назначений менi Президентом МАЮД. Менi вiдмовили, щоб мої iнтереси захищав мiй син. Замiсть того менi накинули "захисника", проти котрого я змушений захищатися. Цей "захисник" i Суд не реагують на мiй вiдвiд, що становить порушення статтей 45 i 46 КПК УРСР. Суд заборонив Руденковi висловити свою думку про мене. Поскiльки ми проходимо у тiй самiй справi, я хочу сказати свою думку про Руденка. Я вважаю, що це має значення для суду...

Суддя: Я знiмаю це питання. Це по-вашому має значення, а по-нашому не має. Ви кажете, що знаєте статтю 319 КПК. Ви її не знаєте. (Суддя зачитує статтю 319 про останнє слово пiдсудного.)

Тихий: Якщо б я не знав цiєї статтi, ви мене давно позбавили б слова. Але раз це питання знято, я замовкаю. Я ознайомився з творами Руденка...

Суддя: Це я також знiмаю!

Тихий: Я вважаю, що не було жадної злочинної чинности. Жадної провини у видi прямого замiру в мене не виявлено.Жадних мотивiв користи я не мав.

Тут багато говорив мiй "захисник" про негативний вплив на мене з боку Лук'яненка i iнших. Тому заявляю, що цiле своє життя я пережив свiдомо.

Дивнi маршрути, що привели мене i Суд до Дружкiвки. Навiщо мене привезли сюди, коли я арештований за постановою прокурора УРСР Глуха Ф.К., на основi прокурора Москви Севастюка? Дивно, що суд iде не в Києвi, не в Донецьку, звiдки майже всi свiдки, а в Дружкiвцi. Це для мене незбагненно, але за цим, очевидно, таїться щось незаконне.Пiсля мого арештування з Києва до Донецька прибула бiльша група свiдкiв. Якщо мене...

Суддя (перериває): Суд iде до кiмнати нарад. Вирок буде завтра увечорi, о годинi п'ятiй-шостiй, або скорiше пiслязавтра зранку.

Р Е К Л А М А :

Украинская Баннерная Сеть