Безвинна жертва

Свого дiда Сашко нiколи не бачив, бо вiн загинув на цукроварнi, коли ще й батько Сашкiв був дитиною. Тодi робiтники заводу пустили по колу картуза та й назбирали грошей, щоб купити вдовi свого товариша та його дiтям трохи землi у селi Землянки поблизу Вовчанська Харкiвської губернiї.

Батькова доля була iншою. Вiд землi його вiдiрвала перша свiтова вiйна, а потiм, як i мiльйони iнших солдатiв, закрутила революцiя. Захар Курочка став бiльшовиком. Партiйну лiнiю гнув твердо, здiйснював колективiзацiю, виступав на мiтингах, подавав особистий приклад нового пiдходу до життя. Як i дехто з його товаришiв по осередку, розлучився з неписьменною дружиною, вiдiбрав у неї дiтей, щоб "захистити вiд дрiбнобуржуазно-селянського впливу", i вступив до якогось комунiстичного навчального закладу, яких тодi було хоч греблю гати. Вже через багато десяткiв рокiв, розмiрковуючи над долею загиблого у Вiтчизнянiй вiйнi батькаленiнця, Сашко дiйшов висновку, що цю непересiчну людину геть збили з пантелику революцiйнi патяки, якi порушили природний плин iсторiї i привели суспiльство до нищiвної класової боротьби, що тривала впродовж усього XX сторiччя.

У Донбасi, куди Захар Курочка поїхав "на прорив", вiн почав працювати в агрокомбiнатi селища Новоекономiчне, а його син Сашко пiшов до середньої школи – N 1 iменi Максима Горького з українською мовою викладання (треба сказати, що росiйськомовних шкiл тодi у цьому селищi не було).

У травнi 1937 року Сашковi виповнилося лише 15 лiт, проте вiн уже чимало знав: бачив голодомор 1933 року, коли пухлi люди мерли, як мухи, обурювався облудною пропагандою, яка торочила про щасливе життя у знедоленiй Українi, дивувався жорстокостi влади, особливо НКВС. Його вражала атмосфера постiйного страху, ненавистi i непевностi. Дiялось щось незбагненне. Ось, наприклад, зненацька Гришене на честь бiльшовицького секретаря перейменовують у Постишеве, а невдовзi розвiнчують того керiвника-українофоба i мiсто називають Красноармiйськом.

Щоночi мiстами i селами сновигали "чорнi воронки" i арештовували "контру". У школi, де навчався Сашко, одного за одним забрали вчителiв росiйської мови, географiї, нiмецької мови, а потiм i улюбленого директора Григорiя Миколайовича Кулiшенка. i щоразу за наказом влади збирали учнiв та педагогiв на мiтинг, де засуджували нововикритих ворогiв народу.

Дорослi, звичайно, обережнiшi, нiж дiти. Вони принаймнi навчилися мовчати, а пiдлiтки нi, бо душi у них ще вразливi i щирi. Кiлька разiв Сашко та його друзi на перервах говорили про долю своїх вчителiв-арештантiв. Владi вони не вiрили. Ставили їй на карб i голодомор, i розкуркулення, i знищення Української Народної Республiки, iншi провини. А одного разу восьмикласник Iван Корячко, розпалившись на неправду, написав на аркушi iз зошита вiдозву, в якiй закликав школярiв бути справедливими до своїх репресованих вчителiв. I закiнчив її словами: "Геть Сталiна! Українцi, єднаймося!"

– Я написав, а ти повiсь ту вiдозву, – сказав Iван Сашковi, – якщо ти, звичайно, український патрiот i не боягуз...

Сашко боягузом не був. Вiн прилаштував ту цидулу привселюдно у шкiльному коридорi, i вона двi години висiла на стiнi, аж поки хтось iз переляканих дорослих не зняв її i не передав новому директоровi, який негайно сповiстив про все НКВС. 8 березня 1938 року за Сашком вночi приїхали чекiсти. Обшук тривав довго.

– Що це у тебе за книжка з цифрами i без обкладинки? – репетував один з них. – Це напевне таємнi цифри.

– Та то таблицi логарифмiв, – вiдповiв Сашко.

– Мовчати! – гримав лицар революцiї – Контра!

Словом, замели Сашка Курочку i всiх його друзiв до буцегарнi.

Наступної ночi слiдчi вже вели допит за повною програмою.

– Вiдколи iснує ваша нацiоналiстична органiзацiя?

– Хто тебе завербував?

– У кого переховується зброя?

– Хто такий Пафен iз Нiдерландiв?

Якщо на всi запитання Сашко з чистою совiстю казав: нi, не знаю, нема, нiхто, – то з тим Пафеном справа була зовсiм химерна.

У школi Сашко, як i його друзi-старшокласники, захоплювався мовою есперанто. На бiду, Пафен теж кохався у тiй мовi. Вiн i надiслав з далекої європейської країни радян ському учневi О. Курочцi лист з пропозицiєю, ознайомитись, а також фото, де були сам безробiтний Пафен – друг СРСР, його дружина, син та собака. Плеканi такi iноземцi, вони аж вилискували добробутом i приязню до донбаських учнiв.

– Не безробiтний вiн, – кричали чекiсти, вивчаючи фотку. – Це твiй резидент, петлюрiвська шкура?

А тим часом у школi вивчалися "зв'язки" арештованого Курочки i його спiльникiв. Пiсля певної обробки всi учнi говорили i писали те, що пiдказували слiдчi. Далi всiх пiшла бiблiотекарка. Вона засвiдчила, що затриманий цiкавився виключно Майн Рiдом, Жюлем Берном, Вальтером Скоттом та iншими iноземними авторами. Слiдчий 4-го вiддiлу НКВС Куцак вимагав, щоб Сашко пiдписав все, що вiн уже оформив. Переконував так:

– I тодi Федiр Волков i Iван Корячко, i Петро Драчук, i Євдокiя Пивоварова, – всi признались. Вони вже вдома. А ти тут i сам мордуєшся, i мене мучиш, нацiоналiсте прокля тий

Сашковi теж хотiлося додому. Вiн знесилiв вiд тих нiчних допитiв, непритомнiв вiд багатогодинного стояння "струнко" обличчям до стiни, змучився вiд тортур пiд заглушливу му зику танго i безконечнi матюки.

Щоб разом припинити увесь цей жах, вiн пiдписав всi папери, що пiдклав йому слiдчий, але вiдмовився "закладати" будь-кого з дорослих. Сашко признався, що вiн український нацiоналiст, терорист i ворог радянського ладу. Так само зiзнались у всьому i його друзi, що сидiли у сусiднiх камерах (вони потiм всi загинули на манiвцях Гулагу). Слiдчий був дуже втiшений з того зiзнання, адже у Москвi якраз "розколовсяi" Микола Бухарiн. I ось тобi ще одна перемога – у Донбасi вiн, Куцак, знешко див молодiжну терористичну контрреволюцiйно-нацiоналiстичну органiзацiю, очолювану старшокласником – петлюрiвцем О. Курочкою. "Терористiв" повезли до сталiнської обласної в'язницi, де людей було напхано так багато, що вони могли тiльки стояти, притиснувшись один до одного. Раз у раз цiлi парти арештованих виводили "до суду", звiдки вони не повертались. Натомiсть прибували новi й новi. Конвеєр розправи дiяв безупинно.

Сашка теж повезли "до суду" автофургоном, на якому великими лiтерами було написано "М'ясо". На iнших машинах, що сновигали мiж в'язницею та судовою будiвлею, був напис "Продукти". Судив Сашка та його друзiв трибунал Харкiвського вiйськового округу на закритому засiданнii "без участi сторiн" 7 липня 1938 року i визнав усіх винними у тому, що вони шляхом агiтацiї i пiдготовки збройного повстання хотiли знищити радянську владу i вiдiрвати Україну вiд СРСР.

Отож О. Курочка та I. Корячко одержали по 8 рокiв виправно-трудових таборiв i по п'ять рокiв обмежень у громадянських правах, Драчук i Волков – по 6 рокiв, а Дусi Пивоваровiй дали тiльки "п'ятiрочку" таборiв, що передбачалось статтями – 54 та – 58 Кримiнального кодексу.

– Вiк у тебе якийсь недоладний, – злостився прокурор, – надовгий етап, тобто на Колиму, тебе погнати не можна, бо ти неповнолiтнiй, а на короткому етапi, тобто в українських таборах, тебе тримати не дозволяється, бо тобi ж найконтрреволюцiйнiшi статтi припаяно.

Так "ворог народу" Олександр Курочка до свого повнолiття два роки кантувався "у зонi" на Марiупольському заводi iменi Iллiча. Коли йому виповнилося 18 рокiв, його повезли у загратованому вагонi на Пiвнiч. Вiд табору, де закiнчувалась залiзниця, їх кiлькасот кiлометрiв гнали пiшки, мiсцем призначення був Сороколаг. Йшов 1940 рiк. На Пiвнiч пiд конвоєм рухалося пiвсвiту: поляки iз розчавленої фашистами батькiвщини, захiднi українцi з новоприлучених до СРСР земель, литовцi, латишi, естонцi, євреї-втiкачi з окупованої нiмцями Європи.

Отнять! И отняли не Бог, не стихия
От матери сына, отцов от детей,
И стала тюрьмою народов Россия
От рабской покорности древней своей.

Так написав уже на волi про тi страшнi пiвнiчнi роки в одному з вiршiв "терорист" О. Курочка.

– Ми самi собi будували i табiрну зону , i карцер, i вахту, i ще залiзничний насип заввишки 50 метрiв неподалiк холодного Бiлого моря, – розповiдає Олександр Захарович.– Навколо були тiльки табори: Сороколаг, Воркуталаг, Кагопольлаг, Ухтапечлаг, будова – 501, – 503 та iншi. I там мiльйони зекiв, якi гинули тисячами вiд голоду, холоду, хвороб i непосильної працi. А над тими будовами-пеклищами гасло: "Три норми – двоє людей i жодної втечi!"

Старший та мудрий в'язень Василь Iванович Абраменко з Кубанщини радив усiм говорити, що сидить Сашко по статтi – 154, а не по – 54-iй, тобто за статевi збочення, а не за полiтику. Всi зеки так i казали, але одна з перевiрок його викрила, i знову настали чорнi днi.

Нарештi знайшлася одна лiкарка – добра душа. Вона приписала юнаковi якусь премудру хворобу, що разом з погiршенням зору дало змогу йому перебратися на заслання. Спочатку до Iркутської областi, а потiм до Красноярського краю.

Там, у Сибiру, вiдбувши 18 рокiв каторги, наприкiнцi 50-х рокiв i одержав "терорист" Курочка, якого в'язничнi писарi перехрестили на Курочкiна, довгождану волю i документ про повну реабiлiтацiю.

... Дуже давно молодий хлопчина-школяр мрiяв про те, як вiн , вивчившись, стане поетом i подарує Батькiвщинi найкращi вiршi i пiснi. Те не збулося. На олтар України вiн, як i його друзi, змiг принести лише свою долю, примноживши число українських страдникiв. Вiн патрiот без нагород i звань.

Микола Лісовенко
Урядовий кур'єр, №157 від 21.08.1999