|
Олекса Тихий
Українська Гельсінкська Група
Права людини
|
Левко Лук'яненкоОлекса ТихийIОтож, село Сосновка в Мордовiї, концтабiр номер сiм суворого режиму. Вiн складався з двох прямокутникiв, що були зсунутi один вiд одного приблизно на половину широчини вужчої сторони прямокутника. Загальна довжина була десь бiля кiлометра. Житлова зона менша вiд робочої за рахунок меншої широчини. Робоча зона завбiльшки, приблизно, пiвкiлометра на пiвкiлометра. Кожна зона була обгороджена дощатим парканом заввишки вiд трьох до чотирьох метрiв. I з внутрiшнього i з зовнiшнього бокiв вiд паркану простягнулися вогневi смуги, що були вiдмежованi з внутрiшнього боку загорожею з колючого дроту, а з зовнiшнього боку ще й загорожею плюс широкою смугою сталевої канителi (колець) з пружинного дроту рiзного дiаметру i товщини. Цю загорожу постiйно удосконалювали i ускладнювали. Мiж дерев'яним парканом i бiчними дротяними горожами простягалася вогнева смуга землi завширшки метрiв вiсiм. Її улiтку постiйно пололи i волочили, щоб жодна билинка не росла i не могла завадити стрiляти з вартових веж (що стояли на кутках зони) у в'язня на випадок спроби тiкати.Житлова зона мала три вулицi, вздовж яких були житловi бараки, штаб адмiнiстрацiї, лiкарня, клуб, кухня з їдальнею, пекарня, школа, лазня, крамниця тощо. З боку до робочої зони в житловiй зонi був великий стадiон. До житлової зони була окрема перепускна варта. Робiтнича зона – це великий деревообробний завод. У ньому лiсосклад, тартак, теплова електростанцiя, ливарня та рiзнi деревообробнi цехи. Завод виробляв шафи, столи, табуретки, футляри для телевiзорiв, годинникiв та iншу подiбну продукцiю. В робочу зону прокладено залiзницю, якою завозили лiс, вугiлля та чавуннi злитки i вивозили готову продукцiю, позначену тавром мiнiстерства внутрiшнiх справ – рiвнобiчним трикутником, подiленим на три частини, в яких часом стояли три лiтери "М", "В", "Д" або "У", "В", "Д". Мiж житловою i робочою зонами була перепускна варта: дерев'яна широка брама i сторожова буда з вузьким перепускним коридором з дверима, що їх вiдчиняв i зачиняв по командi наглядача солдат, який сидiв за склом у будi. Працювали в'язнi шiсть днiв тижнево. Праця обов'язкова.Платили половину мiнiмуму заробiтку совiтських людей, тобто приблизно тридцять карбованцiв. Грошi цi йшли на оплату їжi,одягу, взуття. Залишалося на газети й журнали, а часом i книжку з книгарнi "Книга-поштою". Концтабiр мене не гнiтив. I хоч змушений був регулярно ходити в робочу зону, я i її намагався використовувати для поповнення своїх знань – розпитував наших i литовських,естонських, латвiйських повстанцiв про боротьбу проти московської окупацiї. Одного разу, навеснi 1962 року, перед перепускною вартою пiдходить до мене незнайома людина, простягає руку i каже: – Добридень! – Добридень! – вiдповiдаю й дивлюся на нього. Передi мною стоїть трохи вище середнього зросту, широкоплечий, доволi костистий мiцний чоловiк. Днiв зо три вiн уже не голився i свiтло-русява щетина густо вкривала щоки й бороду. Коли простягав руку до привiтання, губи склалися в приємну легку усмiшку, а свiтло-сiрi очi свiтилися лагiдною цiкавiстю. Потиск був мiцний, а що i я тиснув сильно, то в руцi його виявилася мiць здорової людини того середнього вiку, коли вона досягла верху фiзичного розвитку, давно вже випробувала себе i добре знає свою силу, а старiсть ще далеко i нiяк не нагадує про минущiсть здоров'я. Дивився просто у вiчi i в поглядi була спокiйнiстьi доброзичливiсть. – Ви Лук'яненко? – Так. – Я Тихий, Олекса. Вас звати Левком? – Так. – Менi розповiдали про вас i я збирався пiдiйти, та все не випадало. – У зонi багато людей i спiлкуватися є з ким. – Авжеж. Постiйно привозять нових, не раз вельми цiкавих людей. Ви приїхали недавно? – Привезли мене 20 жовтня минулого року. А ви давно в зонi? – Тут у Сосновцi недавно. Привезли два мiсяцi тому, в березнi. А доти був у Явасi на 11 зонi. – А сидите давно? – Мене арештували 1957 року. А вас коли? – 21 сiчня 1961 року. – Казали, що вас судили у Львовi, а прiзвище у вас схiдняцьке. Звiдки ви? – Зi схiдної України, з пiвнiчної Чернiгiвщини. А ви звiдки? – Я теж схiдняк. З Донеччини. З Дружкiвки. З перепускної вахти погукали Тихого, щоб iшов до житлової зони. Вiн попрощався й пiшов. Коли повертав обличчя, менi впав у вiчi його недовгий, вузький, трохи горбатий нiс. Нi, власне кажучи не горбатий, а вигнутий – невеличка дуга простягалася пiд верху до дзьобика носа. Тим часом з глибиниробочої зони до мене пiдходив Юрко Литвин. – Здоров, Левку! – Здоров був! – Ти вже знайомий з Тихим? – Щойно познайомився. А ти його знаєш? – Знаю. Це один з небагатьох наших в'язнiв, у якого найменше розходиться слово з дiлом. I ще: вiн не хитрує перед адмiнiстрацiєю, а це, сам знаєш, що означає. Що ти робиш сьогоднi пiсля вечерi? Я хотiв би тебе познайомити зi своїми росiйськими вiршами. – Пiсля вечерi я зайнятий. Познайом мене з ними завтра в час роботи. – Нi, в час роботи не можу. Мушу стояти за рейсмусним верстатом. – Що, вiсiм годин стоїш? – Так, стою. – Чого ж ти не покинеш таку роботу? – Втягнувся. Звик до ритму. – Та на бiса такий ритм потрiбен! – Знаєш, я зливаюсь з верстатом, з гуркотом. Нiкого й нiчого не бачу навколо, а сам складаю вiршi. А коли не складаються свої, тодi пригадую чужi. – Ти так пальцi собi повiдрiзаєш, як он недавно Гунар Астра – знаєш, такий височенний латвiєць? – вiдрiзав. – Не вiдрiжу. Я того й став на рейсмусний верстат, щоб не вiдрiзати. Це не стругальний з голим ножем чи вiдкрита пила з 6000 обертiв на хвилину. – Дихаєш тим дерев'яним порохом... Та ще й куриш. – А ти чим дихаєш? Паранiтом, iржею, солiдолом, гумою, азбестом – це краще? – Я двi години пововтужусь з ключами й прокладками, а шiсть годин журнали читаю. – Ти за двi години випустиш стiльки поту з себе, що я й за мiсяць не випущу. Та й глухнете ви в тiй сушарцi та ливарнi всi пiдряд. – Лук'я-я-яненко! Зараз пропускатимуть, – хтось гукнув вiд брами перепускної вахти. Я попрощався з Юрком i поспiшив мерщiй до перепускної хвiртки. Один наглядач прочитав з картки моє прiзвище, я вiдгукнувся, другий наглядач витягнув шворень з хвiртки, я вiдчинив її, пройшов на другий бiк i зачинив за собою хвiртку, в яку наглядач встромив шворень, тобто я допомiг наглядачевi вiдгородити житлову зону вiд робочої. З першого дня перебування в зонi мене точило сумлiння: як це так, що я, полiтв'язень, що вважаю себе засудженим украй несправедливо, сам братимусь за ручку хвiртки i вiдчинятиму дорогу до рабської працi i зачинятиму її? Проте нiхто iз вже знайомих менi цiлком порядних людей не розумiв мене. I я подумав: велика кiлькiсть людей (бiля 2000) в зонi ослабила гостроту вiдносин з владою i розмила полiтичнi принципи. Та ще й таке. Ви попросили наглядача пропустити вас iз робочої зони в житлову на двi години ранiше i вiн витягнув шворень iз хвiртки – iдiть. Що, ви не вiдчините й не зачините власною рукою хвiртку?! Ну, але, якщо ви це зробили в своїх власних iнтересах, то iнший знайде пояснення, чого вiн власними руками мурує в зонi тюрму для непокiрних. За кiлька днiв ми з Тихим знову стрiнулися, i знову в робочiй зонi перед перепускною вахтою. – Де ви працюєте? – спитав я його. – У шлiфувально-фарбувальному цеху. – Це в тому, де карнi злочинцi переганяють лак, розведений cпиртом i п'ють? – Не тiльки карнi. П'є дехто i з полiтичних ту каламуть. – Що ви там робите? – Шлiфую дерев'янi футляри для годинникiв "Кукушка". – Яка там норма? Викроюєте трохи часу для газет? – Викроюю. Я держусь на мiнiмумi. Роблю бiля 50%. Цього вистачає для оплати їжi i того начальство терпить. – У вас старий одяг... – Хiба це одяг? Це – в'язенське манаття, або, як кажуть галичани, лахи. Новi – вони чорнi, старi – сiрi, один бiс – на людський одяг не схожi. А де ви працюєте? – В сушарцi. Майстром латиш Звариньш, один литовець Стрейкус, а решта українцi: Богдан Тимкiв, полковник, командир дивiзiї Сукноваленко, повстанець iз Закарпаття Iваниш, полiцай Грицько Лантух, Слiпченко... До мене слюсарем працював також українець Дмитро Басараб. Вiн перейшов до ливарнi, а я на його мiсце. – Ну як вам там? – спитав Тихий. – Нiчого, можна терпiти. Працю з металом я бiльше люблю, нiж з деревом. Буває вельми жарко. Не раз прорве батарею в камерi з температурою понад 1ОО град С. Щоб не перервалось висушування, лiзу в камеру i в жарi 80-90 град. мiняю прокладку. У нижнiй частинi камери температура значно нижча, та все ж вельми висока. Молдаванин, який там працював перед Басарабом, знепритомнiв i його витягнули ледве живим. Я, щоб не втратити свiдомiсть, тримаюся поблизу дiрок в дощатому щитi, через якi до камери заходить свiже повiтря. Коли починає макiтритися в головi, припадаю до дiрки зi свiжим повiтрям i вiдходжу. Ребра радiаторiв спiкають шкiру i я спочатку постiйно обпiкав як не праву, так лiву руку, як не плече, так бiк... – Так навiщо ж така робота? – Бачте, вона має одну перевагу: якщо всi камери справнi, тодi до мене нiхто не має претензiй i я читаю не тiльки газети, а вже прочитав два томи "Iсторiї держави росiйської" Соловйова. Учора майстер зловив мене на робочому мiсцi за журналом. Насупився, та нiчого не сказав, бо всi 12 камер справнi. По дорозi вiд цехiв повiльно крокував Дмитро Басараб i, побачивши мене з Тихим, повернув до нас. – Ось i Дмитро Басараб, – кажу Тихому. – Один з кращих стрiльцiв сотнi Грома з Лемкiвщини. Це його сотня вiдправила вiдомого польського комунiстичного генерала Сверчевського "Вальтера" до пращурiв за те, що нахвалявся придушити наш повстанський рух на Лемкiвщинi. Дмитро простягнув руку для знайомства. Тихий (до Басараба): "А чого ви пiшли з сушарнi?" Басараб: "Почав докучати радикулiт i вухо гiрше болiти стало". Тихий (до мене): "Як це вам подобається? Ви не маєте радикулiту? Добре чуєте?" Я: "Не маю радикулiту. Чую добре. Вельми шкода вiсiм годин марнувати за верстатом. Хочеться знань". Надiйшов ще гурт в'язнiв. Привiталися. Розмова наша перервалася. Тим часом бiля перепускної вахти людей порiдшало i ми пiдiйшли ближче. За хвилину нас пропустили до житлової зони. – Ходiмо покажу, де я живу – запропонував Тихий. – Ходiмо. Басараб попрощався i звернув убiк, а ми пiшли до бараку Тихого. Проходячи повз людей у барацi, я зауважив їх доброзичливе ставлення до Тихого i подумав: либонь, вiн порядна людина. Пiсля вечерi я попросив Тихого розповiсти, за що його судили. – Справа проста – почав вiн. – Коли 1956 року Совiтський Союз завiв своє вiйсько до Угорщини, я на початку 1957 року написав заяву до Голови Президiї Верховної Ради України з протестом. Мене арештували за заяву, добавили пару висловлювань з рiзних записiв, знайшли, тобто зробили кiлька фальшивих свiдкiв, i засудили. – Що ж ви написали у заявi? – Написав те, що вони, комунiсти, самi на кожному кроцi пишуть i проголошують: про право нацiй на самовизначення i, отже, право мадяр самим розв'язувати свої внутрiшнi справи; про право людини на свободу слова i, отже, незаконнiсть iснування ст.62 в Кодексi та незаконнiсть запроторювання за грати за критику комунiстичної влади. – Що вони вiдповiдали на вашi мiркування? – Ви знаєте, як вiдбуваються з ними розмови: їх кiлька, а ви один, i на кожне ваше заперечення чи аргумент один чекiст каже одне, другий – друге, а третiй – третє. Один кричить: "Яке ти мав право критикувати уряд загалом?! Та хто ти такий, щоб його критикувати!!" Другий: "Нiхто не зазiхав на сувереннiсть угорцiв. Совiтський Союз не завiв би туди своє вiйсько, коли б це був прояв волi угорського народу, але ж не угорський народ, а мiжнародна реакцiя на чолi з американським iмперiалiзмом органiзували заколот. Не мiг же Радянський Союз залишити братню Угорщину без допомоги перед зовнiшньою реакцiєю. Ви ж знаєте, що навiть Степан Бандера пiд'їхав був до угорського кордону зi своїми власними частинами, щоб за вiдповiдним сигналом перейти кордон i допомогти реакцiї розправитися з комунiстами та всiма прогресивними силами Угорщини, а потiм приблизитися до радянського кордону для пiдтримки нацiоналiстичної боротьби в Українi". "Нове угорське керiвництво, – кажу їм, – у зверненнi до народу закликало народ подолати загальне небажання працювати. Що, це небажання народу працювати також викликав мiжнародний iмперiалiзм?" На це вiдповiдi не було, а натомiсть третя лiнiя лукавої аргументацiї: "Ви вузько й неправильно розумiєте суверенiтет i нацiональнi iнтереси. Ви забуваєте про класовий пiдхiд, що вимагає ставити класовi iнтереси пролетарiату вище вузьконацiональних". – Групова розмова з чекiстами, – зауважив я, – частосправляє враження, що всi вони кажуть не те, що кожен з них думає, а просто гуртом вас розiгрують. – Так, – погодився Тихий. – 1 позаяк здогад про розiгруванняприходить не на початку розмови, а пiсля певного часу продовження, коли ви вже дещо наговорили, то вам стає страшенно соромно про свою недогадливiсть i ви вiдчуваєте себе немов на розпеченiй сковорiдцi. Я поступово з Тихим зближувався i ми входили в невелике неформальне коло української iнтелiгенцiї, що збиралася суботами (бувало недiлями) для обмiну iсторичними знаннями, новинками з рiзних галузей українознавства та теоретичних дискусiй. Виявилося, що Тихий закiнчив заочно фiлософський факультет Московського унiверситету i влiтку жив на Строминцi в тому гуртожитку, в якому я жив узимку. Знав польську мову. Здивував мене знаннями з хiмiї, коли почав розповiдати, як можна буде виготовити листiвки. Проблема виготовлення листiвок почала набувати характеру практичного завдання пiсля того, коли в зонi стала визрiвати думка про необхiднiсть кардинальної акцiї проти режиму, який ставав нестерпним: вважали, що треба буде стратити найгiршого ката, зробити загальний страйк, надрукувати листiвки з поясненням мотивiв страйку i поширити їх якомога швидше i викликати комiсiю з Москви. У центрi планованої акцiї стояв Трохим Шинкарук – людина надзвичайної самовiдданостi i смiливостi.У час попередньої пiдготовки Тихий дiяв спокiйно i впевнено.Коли б справа дiйшла до реалiзацiї цього плану, Тихий дiяв би так само спокiйно i впевнено. [Далі]
|