Левко Лук'яненко

Олекса Тихий

II

Не всi люди губляться в бурхливому морi життя. Тi люди, що вам справдi потрiбнi, не губляться. Губляться тi, без яких можна обiйтися, якi не вельми потрiбнi. Справжнi люди не губляться того, що вони по-справжньому вiдданi тiй справi, що й ви. Справжнi люди сходяться на основi спiльної iдеї. їх життя може географiчне роз'єднати, але позаяк вони дiють в одному напрямку i працюють для однiєї мети, вони знаходять себе знову i знову. Справжнi друзi не губляться, бо їхня спiльна справа живе постiйно i вона постiйно їх зближує, дає їм вiдчуття спiльностi. Якщо згубився живий друг, не слiд тужити – вiн другом i не був.

На початку 1964 року Тихий досидiв у Сосновському концтаборi семирiчний термiн ув'язнення, звiльнився i виїхав з Мордовiї, на свою Донеччину. Невдовзi написав, що вчительської працi йому вже не бачити, бо, мовляв, викладати так, як влада хоче, в'н пiсля табiрного вишколу не може, а викладати так, як би вiн хотiв,влада не хоче.

В наступнi роки в мене часто мiнялося мiсце ув'язнення: в кiнцi 1965 року перевели до першого (релiгiйного) концтабору, через рiк – посадили на шiсть мiсяцiв до так званого "Примiщення камерного типу" (табiрна в'язниця) i перевезли до одинадцятого концтабору, що в Мордовському мiстечку Явасi, звiдки влiтку 1967 року перевели на три роки до Володимирської в'язницi. З в'язницi восени 1970 року потрапив до третього концтабору, що в с. Барашево (Мордовiя). Влiтку 1972 року з Барашево перевезли на Урал до 36 концтабору, звiдки 1974 року знову запроторили до Володимирської в'язницi. У кiнцi 1975 року перед звiльненням мене перевезли з Володимира до Чернiгiвської в'язницi. Якщо до цiєї перемiни мiсць ще добавити транспортування 1968 року на пiвроку до Києва та короткi транспортування до Чернiгова, Саранська та Рибiнська, а до того добавити постiйне намагання КДБ щонайщiльнiше iзолювати полiтв'язнiв вiд свiту, то перед зором людини – яскрава картина поступових змiн умов листування вiд поганих до все гiрших i гiрших.

Але навiть коли геть заборонили отримувати листи вiд друзiв, Тихий i тодi намагався прислати бодай листiвку. I коли не виходило прямо, пересилав до рiдних i тi вкладали до своїх конвертiв. Переважно й цi листiвки не доходили, але самої згадки рiдних про листiвку вiд друга було достатньо, щоб вiдчути прояв солiдарностi i готовнiсть до продовження спiльної справи.

Закiнчив я свої 15 рокiв 21 сiчня 1976 року, i вранцi мене вiдпустили з чернiгiвської в'язницi.

На третiй день пiсля звiльнення Тихий приїхав до мене. Привiз трьохлiтровий слоїк жовтого липового меду.

– Споживай, – сказав, – потроху i вiн тобi допоможе. Я ж сам пасiчник i цей мед з моєї пасiки. Вiн добрий.

– Дякую. Може, мед допоможе пiдняти кислотнiсть шлункового соку. – Коли ж ти встигаєш ще й бджолами займатися?

– Устигаю. Вони не багато потребують часу.

За обiдом ми балакали про рiзнi побутовi справи, пильно уникаючи полiтичних проблем. Знаючи, що чекiсти встановили пiдслухування, ми не хотiли їм дати поживу з першої зустрiчi. Вiд них нiкуди не дiнешся, але бодай не треба полегшувати їм сексотiвську працю. Того ми вийшли на подвiр'я i пiшли блукати вулицями Бобровицi, що колись була селом, а потiм стала гарною околицею Чернiгова.

Тихий розповiв про обставини на Українi, зокрема про українофiлiв, яких в одних колах (напр., чекiстських) називали нацiоналiстами, в iнших (напр., московських) дисидентами, а для нас це були просто свої люди, що любили Україну i хотiли їй добра й свободи.

На цей час вiн жив на хуторi Iжiвцi, що бiля Олексiїво-Дружкiвки, i працював на заводi вогнетривкої цегли. Робiтники ставилися до нього добре i вiн частенько мiг собi вiдлучитися вiд працi на 3-4 днi i використовував цi промiжки мiж працею для поїздок до Києва, Львова, Iвано-Франкiвська та iнших мiст для пiдтримування взаємин з колишнiми в'язнями, сiм'ями теперiшнiх в'язнiв та iншими людьми наших iнтересiв. Дуже хвалив Бориса Антоненка-Давидовича за те, що i в глибокiй старостi не втрачав iнтересу до долi України i постiйно виховував творчу молодь в нацiоналiстичному дусi.Київських шiстдесятникiв (Iвана Свiтличного, Євгена Сверстюка, Iвана Дзюбу, Василя Симоненка, Михайлину Коцюбинську) вiн називав славним виводком Антоненка-Давидовича.

Дiлився думками про необхiднiсть вiдновлення практики шiстдесятникiв в органiзацiї невеликих груп молодi для екскурсiй пiд гаслом: "Стежками повстанцiв". Ця чудова форма виховання молодi в патрiотичному дусi виникла в Захiднiй Українi. Потiм до таких груп почали включати схiднякiв. З часом вiдчули можливiсть формування груп схiдняцької молодi i спрямування її на Захiдну Україну. Арешти великої групи iнтелiгенцiї в серпнi 1965 року перервали мандрiвки "Стежками повстанцiв". За одинадцять рокiв пiсля двох хвиль масових арештiв та багатьох арештiв менших груп ми знову повернулися до цiєї форми дiяльностi i довго обмiрковували, як би то її вiдновити.

Бачачи, як активно я сприймаю перспективи подiбної дiяльностi, i розумiючи, що це ж є прямий шлях до тюрми, вiн на прощання каже:

– Слухай, Левку, не поспiшай сам братися за дiло. Дай собi трохи пiсля в'язницi вiдпочити. Тебе знають люди i нiхто не подумає, що ти здався i примирився з нещасною долею України, але всi розумiють, що тобi треба вiдпочинок.

– Дорогий друже, з того, що ти намалював, я бачу, що в усiй Українi по-справжньому самовiдданих i активних людей тепер є тiльки кiлька осiб. Чимало добрих, але все-таки вони не активiзують процес боротьби, рух, а чекають. Що, будемо всi чекати кращих часiв, коли москалi дозволять голосно говорити про наш український бiль? Та вони нiколи з власної волi не дозволять.

– Левку, ти правий. Та поглянь на себе – ти ж худий, аж свiтишся – однi костi.

– Знаєш, коли б я бачив, що за справу взялася тисяча активних борцiв i правдиве українське слово щодень потрясає свiт i кличе Вкраїну до боротьби за волю, я справдi узяв би собi вiдпустку, щоб полiкуватися й трохи зiтхнути вiльнiше на дозвiллi, але коли цього немає, коли розпач i страх паралiзували свiдомiсть українцiв', а русифiкацiя наступає i кожен день, кожну годину вириває людей з українського роду i переводить в росiйський народ, як можна чекати? Як можна мовчати, коли в душi не страх, а лиш докори пращурiв за наш ганебний стан та дух безмежного завзяття?

– Я тобi привезу iндiйський гриб, що покращує травлення.

– Привези.

Багато приїжджало до мене в Чернiгiв тих людей, якi любили Україну i хотiли їй волi. Я надихав їх i хотiв штовхнути на боротьбу. Вони втiшалися моїм натхненням, мов елiксиром, i вних блищали очi яскравим блиском.Бачачи людину, готову до боротьби, вони заспокоювалися: "Слава Богу! Доки є такi люди, Україна не помре!"

I їхали додому, дозволяючи менi пiсля 15 рокiв неволi знову йти до тюрми ранiше вiд них.

Тихий – один i єдиний iз моїх друзiв, який не хотiв штовхнути мене перед собою в пащу хижого звiра, але щиро хотiв менi вiдпочинку.

Вiдпочинку не вийшло, бо я неспроможний був дивитися на плюндрування України, але оте щире бажання дати перепочинок пiсля довгого ув'язнення i готовнiсть самому ранiше вiд мене пiти в тюрму, мене грiтиме до самої смертi своїм ласкавим, гуманним теплом.

Дякую тобi, Боже, що Ти створюєш таких людей. Їхнябезкорислива щирiсть надихає на боротьбу за благо iнших людей та живить шляхетнiсть i альтруїзм. Без таких людей суспiльство розпадалось би на розпорошенi молекули, а з нимивоно з'єднується в єдине тiло.

[На початок] [ Далі]

Р Е К Л А М А :

Украинская Баннерная Сеть