Олекса Тихий
IV
Посмертне повернення
Приблизно в травнi 1989 року на засiданнi Виконкому УГС ми заговорили в
бiльш-менш практичному планi про перевезення в Україну останкiв Олекси
Тихого, Юрiя Литвина i Василя Стуса. З бiгом часу з'явилися великi
ентузiасти перезахоронення i на розширеному засiданнi Виконавчого комiтету
УГС у серпнi була сформована спецiальна група з членiв та нечленiв Виконкому
(Євген Пронюк, Микола Горбаль, Василь Овсiєнко, Iгор Бондар, Володимир
Голобородько та ще кiлька осiб), яка й повела роботу в рiзних напрямках: до
Спiлки письменникiв – по пiдтримку, до Київмiськради – по дозвiл на мiсце на
цвинтарi, до Пермського КДБ i МВС – по дозвiл взяти останки,по дозвiл на
лiтак i т.iн.
Акцiя перевезення людей, яких комунiстична влада постiйно таврувала
нацiоналiстичними ворогами українського народу, агентами ЦРУ, карними
злочинцями, була гострим полiтичним викликом. Ми знали, що нам доведеться
долати багато перепон i труднощiв, але також знали, що гуманiстичний заряд
цiєї акцiї такий сильний, що вiн неодмiнно вiдiрве багатьох людей вiд
безбожної влади i прихилить їх до наших антикомунiстичних самостiйницьких
лав. А перед моїми очима (як, либонь, i перед очима Гориня, Овсiєнка,
Горбаля, Сокульського, Приходька та, мабуть, i iнших кучинських в'язнiв) ще
й постiйно бовванiв чужий, холодний, заболочений лiс iз самотнiми могилами
iнших побратимiв i одне глибоко-глибоко заповiтне бажання:
Я згину тут в чужiй землi
Без слова втiхи i подяки.
Але, о Боже, дай менi
Лягти посмертно в тiй Землi,
Яку любив понад усе –
Над маму ту, що вiчно жде,
Над квiтку красно-золоту
Дiвчини любої в вiнку.
Пошли менi спочить в землi,
Яку в думках я обiймав
Так щиро, палко i завзято,
Що мусить той святий запал
Покликать духа Батькiвщини
Забрати сина з чужини
Пiд яснi зорi України.
Пошли менi лежать в трунi
Пiд синiм небом України,
Де червонiє кущ калини,
Де плещуться Деснянськi хвилi,
Де я на Божий свiт прийшов,
Побачив соняшник в саду
I пiсню заспiвав сумну.
Повернулися з чужини побратими. Прилетiли до Борисполя. Рання пора 19
листопаду 1989 року. Софiївський майдан Києва – старовинний центр i серце
України. Пiд'їжджають авта з трунами. Люди заповнили бiльше половини площi й
зупинили авта. Вимагали дати труни на плечi людям. Влада не хотiла. Я пiшов
на переговори. КДБ i комунiстичне керiвництво, дозволивши крiзь зуби
перезахоронення, хотiло тепер чим швидше вiдвезти труни на цвинтар i хутчiй
закопати. "Нi! – уперлися чекiсти. – Вiзьмете бiля унiверситету". Наказали
рухатися тiльки однiєю стороною вулицi. Ми стали лавою перед автами з
трунами, щоб їх гальмувати, й повiльно пiшли по Володимирськiй вулицi.
Попереду Олекса Миколишин з великим хрестом, кiлька священикiв, троє з
портретами в рушниках Тихого, Стуса, Литвина, похиленi жовто-блакитнi
прапори, їх ще небагато, але мiлiцiя не смiє виривати їх з жалiбно-урочистої
процесiї.
Кияни стоять на тротуарах i питають: "Що це? Кого везуть?Кого ховаєте?"
Їм пояснювали: "Лицарiв, що згинули за волюУкраїни ось теперечки в роках
80-х".
Вони здiймали шапки i приєднувалися до сумного ходу, i потiклюдей
видовжувався й розширювався.
Зупинилися бiля унiверситету. Взяли труни, що за козацьким звичаєм були
вкритi червоними китайками, з авт на плечi й рушили до пам'ятника Тарасу
Шевченку – вклонитися.
Священики вiдчитали молитви, ми обiйшли тричi Шевченка, кожного разу
опускаючи труни до долу та доторкуючись землi, даючи можливiсть небiжчикам
тричi вклонитися Великому Тарасовi перед вiчним поселенням на Байковому
цвинтарi. На площi та прилеглих вулицях людей було вже тисяч сто. Iз
гучномовцiв линула сумна жалобна музика, а серця людей наповнювалися гнiвом:
"За що ви, кати України, замордувалицих людей, ви – нелюди?!"
Процесiя рушила до цвинтаря. Мiлiцiя, якiй наказали були стримувати хiд
людей i спрямовувати їх тiльки одним боком вулицi, перед нечувано великим
зiбранням народу вiдступила, потiк заполонив усю вулицю, а люди все
приєднувалися й приєднувалися. Вулицi ставали вузькими, i потiк захопив уже
й тротуари. Хвоста демонстрацiї давно не видно було. Такого ще не бачив Київ,
не бачили ми, не бачили нашi комунiстично-кагебiстськi вороги.
О Боже, Василю, що лежиш у мене на плечi, Олексо, Юрку, встаньте,
подивiтеся: весь Київ вас проводить! Тут вся Україна! О Ненько рiдна, ти
оживаєш в цих серцях!
Та чи не найкраща плата козаковi за його лицарську боротьбу з ворогами
отакий похорон! Ви щасливi. Ви щасливiшi за тих, хто з такою ж щирiстю любив
Україну, але ще й досi лежить в холодних сибiрських снiгах.
Поставили труни бiля глибоких ямок. Повiви холодного осiннього вiтру
тушили час вiд часу свiчки. Два великi хори поперемiнно супроводжували
службу Божу. Потiм з десяток прощальних промов. Напевне, я виголосив не
найкращу зi своїх промов, бо яке б речення не вимовляв, воно все здавалося
менi якоюсь мiзерною часткою того, що стояло за ним позаду, в минулому, в
iнших кiнцях України i ще бiльше – позаУкраїною, в рiзних мiсцях чужини.
Були блiдим вiдлунням їхнiх страждань i мук та безмежної вiдданостi Українi,
що зринали тепер перед моїми очима.
Опустили труни. Перехрестилися. Я кинув першу грудку землi на труну. Вона
глухо стукнула, немовби я постукав в Олексiєвi зачиненi дверi i сказав: "Прощавай,
друже. Я прийду до тебе. Коли закiнчу свiй синiвський обов'язок передненькою
Україною i вичерпаю всi свої сили. Прийду спокiйно, просто,немов переступлю
порiг з подвiр'я до вечiрньої хати".
Могила, труна. Друга могила й труна. Третя. Олекса – Василь – Юрко.
Усе так просто: були – вiдiйшли – залишилися.
Небо iз сiрого ставало чорне. Надходив пiзнiй вечiр. Живий людський потiк
посунув донизу i, виходячи на вулицю, розбивався на окремi потоки та
невеличкi групки. Потоки поступово прискорювали ходу, зникаючи десь у
глибинах великого вечiрнього мiста. Групки тихо гомонiли, передаючи одне
одному почуття жалю за втратою та надiю i радiсть зi зростання опору
комунiстичнiй диктатурi.
[На початок] [До
попередньої частини]
|
