СВІТЛИЧНА Надія Олексіївна

Правозахисниця, активний член Закордонного представництва Української Гельсінкської групи (УГГ), редактор-укладач „Вісника репресій в Україні„ (США).

Закінчила філологічний факультет Харківського університету, відділення української мови й літератури. Працювала директором школи робітничої молоді в м. Краснодоні, бібліотекарем.

З 1963 оселилася в Києві. Працювала в редакційній групі заочного сільськогосподарського технікуму, редактором видавництва "Радянська школа", науковим співробітником інституту педагогіки і за сумісництвом — учителькою вечірньої школи в Дарниці.

Клуб творчої молоді (КТМ), який відвідувала з братом Іваном, зіграв величезну роль у житті не тільки "шістдесятників".

Там Світлична здружилася з багатьма майбутніми дисидентами, з художницею А.Горською.

Після відомого зіткнення 22 травня 1967 біля пам'ятника Т.Шевченку Світличною серйозно зацікавився КДБ.

08.11.67 Надія Світлична разом із братом, І.Дзюбою, Л.Костенко послали лист-протест П.Шелесту, у якому кваліфікували процес над В.Чорноволом як порушення елементарних процесуальних норм, як "особисту помсту, розправу наділених владою людей над людиною, яка інакше мислить і зважується критикувати дії окремих радянських установ, тобто здійснює своє конституційне право".

У грудні 1970 у м. Василькові Київської обл. разом з Є.Сверстюком Світлична знайшла забиту подругу-художницю А.Горську, організувала похорон і зведення пам'ятника на її могилі.

Після "січневого покосу" 1972 С. майже щодня викликали на допити в КДБ у справі брата. Щоразу прощалася зі своїм дворічним сином Яремою, який теж був для КДБ "арґументом" слідства. За місяць до арешту на черговому допиті оголосили про арешт і зажадали написати доручення, кому вона довіряє виховання дитини.

"Були страх, сльози, сумніви, торгівля з самою собою: чи не піти на компроміс задля дитини", - такі думки прийшли в той момент, коли начальник слідчого відділу сумнозвісний Пархоменко заявив: "Ми даємо Вам ще добу - подумайте добре". Жодному його слову не повірила. Потім з'ясувалося, що в цей день був арештований Іван Дзюба і проведено багато обшуків, у тому числі й у Світличної. Вилучили книгу Василя Стуса "Феномен доби", Авторханова, вірші, статті, вирізки, листи — усього 1800 одиниць.

Заарештували Світличну 18.05.72. Сина з ясел кагебісти відвезли в будинок дитини в м.Ворзель під Києвом. Тільки зусиллями братової Л.Світличної родині вдалося забрати його і віддати бабусі на Луганщину.

Майже рік Світлична провела в ізоляторі КДБ на Володимирській. На провокаційні запитання слідчого відповідала: "Я просто людина, життя подарувало мені щастя спілкуватися з широким колом творчих людей, і репресії проти них я сприймаю як репресії проти мене". У протоколах слідства є таке:

—“Визнаю себе винною в тім, що, маючи вищу освіту, певний життєвий досвід, вірила законам, які не узгоджуються між собою, вважала, що конституція СРСР — це найвищий Закон, а це не так, тому що його постійно порушують. Обіцяю, що коли мене з малою дитиною випустять, не читатиму антирадянську літературу, а зарікатися, що взагалі нічого не читатиму, не можу, тому що я людина письменна і невідомо що є критерієм: що можна читати, а чого — не можна.

23-24.05 1973 засуджена Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 4 р. таборів.

Покарання відбувала в сел. Барашево, Теньгушовського р-ну, Мордовія, в установі ЖХ-385/3.

Разом з іншими ув'язненим брала активну участь у протестах, голодуваннях. За місяць до кінця терміну Світличну повезли в Луганськ вибирати місце проживання, фактично "заслання", але вона твердо вирішила повернутися до Києва.

Повернулася в травні 1976. У прописці відмовили, на роботу не брали, погрожували заарештувати за "дармоїдство". Жила з сином у братової Л.Світличної, яку реґулярно штрафували за "порушення паспортного режиму". Восени 1976 зважилася надіслати до ЦК КПУ й уряду заяву — відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Л.Лук'яненком, П.Григоренком, В.Чорноволом, В.Стусом, С.Шабатурою та іншими достойними людьми. Свій вибір пояснила так: "Нижче моєї гідности бути громадянкою найбільшого в світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору".

У 1977 Світличної запропонували вступити до УГГ. Відмовилася, відповівши: "Я роблю для вас усе, що можу, і далі робитиму те, що зможу. Робитиму не для того, щоб десь фіґурувати, бо не бачу в цьому особливого сенсу".

1977 вийшла заміж за П.Сткотельного, прописалася й улаштувалася двірничкою в дитячому садку, але після чергового допиту була звільнена. 30 грудня Світличної пред’явили попередження за Указом ПВП від 25.12 1977.

На "відкритому" судовому процесі в березні 1978 у м. Василькові Київської обл. над М.Матусевичем і М.Мариновичем була свідком. Щодо її показів до ЦК КПУ надійшла така інформація: "Намагалася використати судову трибуну для антирадянської агітації і пропаганди".

12.10.78 виїхала спочатку до Рима, де її прийняв Папа Римський Павло VI, а 08.11 того ж року прибула в США. Через 8 років її позбавили радянського громадянства.

Працювала перекладачкою в Гарвардському університеті.

З 1980 Надія Світлична брала активну участь у роботі Закордонного представництва УГГ, стала редактором-розпорядником періодичного видання Представництва. До неї стікалася вся інформація про репресії в Україні. До 1985 Світлична реґулярно видавала "Вісник репресій в Україні" (коштом української діяспори). 1983-1994 рр. Світлична працювала в Українській редакції Радіо "Свобода". Спочатку виходила в ефір епізодично, як правило, у зв'язку з трагічними українськими подіями. Від постійної роботи в редакції спочатку відмовилася, боячись нашкодити братові. Потім зрозуміла, що братові вже неможливо нашкодити. Блискучого літературного критика й поета система зробила інвалідом першої групи.

Розшифровуючи і розбираючи передані з таборів матеріяли і перетворюючи їх на брошури і книги, Світлична вчинила справжній подвиг. Це була неймовірно тяжка, каторжна робота. Саме Надії Світличній ми зобов'язані підготовкою до друку книги В.Стуса "Палімпсести".

1990 Надія Світлична приїхала в Київ під час студентського голодування. Щодня приходила інкоґніто на майдан, але зізнатися, хто вона, не зважилася. Було незручно: "Я сита з багатої країни, а вони голодують". Тоді ж подумала: „Діти гідно продовжують традиції шістдесятників... Україна прокинулася".

Після смерті брата Івана разом з його вдовою Л.Світличною підготувала до друку книгу його віршів „У мене - тільки слово“ (вийшла 1994) і книгу спогадів про І.Світличного „Доброокий“ (видана в 1998). Здали до друку книгу його листів з табору „Не доходять ненаписані листи“.

1994 Надії та Івану Світличним присуджена державна премія ім. Т.Шевченка.

Зараз Надія Світлична проживає в м. Ірвінґтон, штат Нью-Джерсі, працює в Українському музеї в Нью-Йорку, редаґує жіночий журнал "Віра".

М.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 11, 73, 74, 126, 127, 163, 164, 171, 172.

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 146, 153, 223, 262.

Хроника текущих событий.— Амстердам: фонд имени Герцена, 1979, вип.1-15.— С. 28, 151.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1976, вип. 41.— С. 44, , вип. 43.— С. 107.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 44.— С. 63, 120; вип. 45.— С. 22.

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1978, вип. 48.— С. 22, 94, 126, 128.; вип. 49.— С. 9-11.

Вести из СССР.— Мюнхен: Права человека, 1988, 5/6-45.

О.Климчук. Як не зігнешся, те не зігнуть.— Україна, 1992, № 12.— С. 4-7.

СВІТЛИЧНА Надія Олексіївна

(нар. 8.11.1939, с. Половинкино, Старобільського р-ну, Луганщина)